Аналіз поширених схем гіпотензивної терапії в умовах спеціалізованого стаціонару

О. П. Баліцька, кафедра соціальної медицини та організації охорони здоров’я Вінницького національного медичного університету

Серед осіб з підвищеним артеріальним тиском смертність майже вдвічі вища, ніж у осіб з нормальним тиском. При ефективному лікуванні можна уникнути третини смертей. Лікування артеріальної гіпертензії характеризується одним з найкращих співвідношень витрат та ефективності [1]. Утім, постає багато питань щодо фармакоекономічної ефективності схем лікування гіпертензії [2]. У цій статті пропонуються основні схеми гіпотензивної терапії, що підлягають фармакоекономічній оцінці при вивченні ефективності стаціонарного лікування гіпертонічної хвороби (ГХ), а також розкриваються фактори, які слід ураховувати у фармакоекономічному аналізі [3]

Методи дослідження

Статистична карта дослідження включала такі блоки питань, як віково-статева характеристика пацієнтів, особливості перебігу та ускладнення ГХ, супутні захворювання, атрибути опитувальника EuroQol, пряма оцінка якості життя (за шкалами VAS, GM), клінічні параметри ГХ, схеми призначень ліків, результат та вартість лікування, можливі побічні ефекти. Статистична обробка даних включала застосування методів варіаційної статистики та профільного аналізу.

Результати дослідження та їх обговорення

Середній вік пацієнтів склав 54 роки, наймолодшому пацієнту було 18 років, найстаршому — 82 роки. Основну групу (52,75 %) складали особи віком 43–62 роки. Переважна група хворих (52,75 %) були віком 33–77 років. У віковій структурі дещо переважали жінки (52,75 %). Серед чоловіків був наймолодший віковий склад. Частка осіб 18–27 років у чоловіків становила 5,21 %, у жінок — 1,06 %, тоді як частка осіб 68–82 роки в чоловіків була меншою, ніж у жінок (11,37 % і 19,58 % відповідно). Першу стадію мали 3,75 % пацієнтів, другу — 84,25 %, третю — 12,00 %.

Розподіл пацієнтів за схемами лікування наведено в табл. 1. Серед схем лікування ГХ переважала монотерапія (48,0 %), призначення комбінацій інгібітор АПФ + діуретик (23,0 %) та інгібітор АПФ + β-блокатор (11,5 %).

Як видно з табл. 2, у монотерапії переважали призначення інгібітора АПФ (57,22 %), діуретика (26,2 %), β-блокатора (14,97 %).

Розподіл пацієнтів за видом лікування і віком наведено в табл. 3. Як видно з таблиці, у віковій групі 18–37 років переважно призначались монотерапія (62,86 %), інгібітор АПФ + діуретик (8,57 %), інгібітор АПФ + β-блокатор (8,57 %). Тоді як у віковій групі 38–57 років переважно призначались монотерапія (48,51 %), інгібітор АПФ + діуретик (21,70 %), інгібітор АПФ + β-блокатор (11,91 %). А у віковій групі 58–82 роки переважно призначались монотерапія (43,08 %), інгібітор АПФ + діуретик (29,23 %), інгібітор АПФ + β-блокатор (11,54 %). Таким чином, структури схем лікування виявилися схожими. Переважно призначались монотерапія, інгібітор АПФ + діуретик, інгібітор АПФ + β-блокатор з певними відмінностями часток за віковими групами, які, проте, не були статистично вірогідними.

Як видно з даних табл. 4, за всіма віковими групами як монотерапія переважно призначались інгібітор АПФ (31,82 %—62,73 %), діуретик (20,91 %—40,91 %), β-блокатор (9,09 %—27,27 %) з певними відмінностями часток за віковими групами, які знову не були статистично вірогідними.

Вивчення розподілу пацієнтів за видом лікування і статтю показало відсутність суттєвих статевих відмінностей призначення виду лікування. Аналогічно не простежено статевих особливостей щодо призначення виду монотерапії.

Структура пацієнтів за видом лікування і стадією ГХ наведена в табл. 5. При найлегшій І стадії практично завжди (93,33 %) призначали монотерапію. Монотерапія залишається переважним вибором лікування і при ІІ стадії ГХ (48,96 %). Досить поширеним лікуванням при ІІ стадії хвороби були призначення комбінацій інгібітор АПФ + діуретик (22,85 %), а також інгібітор АПФ + β-блокатор (10,98 %). Ще рідше монотерапія застосовувалась при ІІІ, найважчій стадії ГХ, а саме у 27,08 % пацієнтів. Найбільш поширеним призначенням була комбінація інгібітор АПФ + діуретик (31,25 %). Також поширеним лікуванням при ІІІ стадії хвороби були призначення комбінацій інгібітор АПФ + β-блокатор (18,75 %), β-блокатор + діуретик (10,42 %). Вказані закономірності щодо більшої інтенсивності лікувального процесу при важчих стадіях ГХ виявились суттєвими.

Вивчення особливостей монотерапії при різних стадіях ГХ свідчить (табл. 6), що при І стадії найчастіше призначали діуретик (50,00 %), при ІІ та ІІІ — інгібітор АПФ (59,38 % та 53,85 % відповідно). У цілому структура призначень ліків у випадку монотерапії була схожою при різних стадіях ГХ.

Вивчення розподілу хворих за схемами гіпотензивного лікування і мозковими ускладненнями свідчить, що за наявності мозкових ускладнень монотерапія застосовувалась рідше, ніж за їх відсутності (35,09 % і 50,15 % відповідно), натомість частіше використовувались комбінації інгібітор АПФ + діуретик (24,56 % і 22,74 %) та інгібітор АПФ + β-блокатор (17,54 % і 10,50 %). Проте вказані особливості в цілому виявились на межі достовірності 95 %.

Вивчення розподілу хворих за видом лікування і наявністю серцевих ускладнень показує, що за наявності ускладнень монотерапія застосовувалась рідше, ніж за їх відсутності (46,75 % і 80,00 % відповідно), натомість частіше використовувались комбінації інгібітор АПФ + діуретик (23,64 % і 6,67 %) та інгібітор АПФ + β-блокатор (11,95 % і 1,50 %). Указані особливості знову виявились на межі достовірності 95 %.

Вивчення розподілу хворих за схемами гіпотензивного лікування і ускладненнями з боку нирок свідчить, що за наявності ускладнень монотерапія застосовувалась рідше, ніж за їх відсутності (25,00 % і 49,47 % відповідно), натомість частіше використовувались комбінації інгібітор АПФ + діуретик (50,00 % і 21,28 %). Проте вказані особливості виявились на межі достовірності 95 %.

Вивчення відмінностей в призначенні схем гіпотензивного лікування за наявності судинних ускладнень свідчить про відсутність достовірних розбіжностей призначень.

Вивчення відмінностей в призначенні схем гіпотензивного лікування за наявності офтальмологічних ускладнень теж свідчить про відсутність достовірних різниць.

Таким чином, результати дослідження свідчать, що серед комбінованих схем лікування ГХ переважали призначення комбінацій інгібітор АПФ + діуретик (23,0 %) та інгібітор АПФ + β-блокатор (11,5 %). У монотерапії (48,0 %) переважали призначення інгібітора АПФ (57,2 %), діуретика (26,2 %), β-блокатора (15,0 %).

При найлегшій стадії практично завжди (93,33 %) призначали монотерапію. За наявності мозкових, серцевих та ускладнень з боку нирок монотерапія застосовувалась рідше, ніж за їх відсутності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Чазова І. Є. Лікування артеріальної гіпертонії: сучасні погляди // Терапевтичний архів. — 2007. — № 9. — С.5–8.

2. Фурсов А. Н. Артеріальна гіпертензія: сучасна стратегія лікування // Клінічна медицина. — 2006. — № 8. — С.66–68.

3. Фармакоекономіка / За заг. ред. О. М. Очередька, О. Г. Процек. — Житомир: Полісся, 2009.— 188 с.

http://www.provisor.com.ua